Статті

Ткацтво у Меджибожі

Оприлюднено

Обробка вовни, льону і конопель відома на Україні з давніх часів (Трипільська культура ІІІ тис. до н.е.), і було невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї. Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Воно було поширене по всій Україні і проіснувало майже до кінця ХХ ст.

Основною сировиною для виготовлення тканин в домашніх умовах були волокнисті рослини: льон, коноплі та овеча вовна. На Поділлі кліматичні умови сприяли вирощенню конопель. На відміну від льону вони росли високими і волокна давали значно більше.
На виставці представлені зразки конопель. Вони мають чоловічі (плоскінь) та жіночі (матірка) стебла. Збирання конопель проводилось так, що спершу вибирали чоловічі стебла, бо волокно в них тонше і ніжніше і дозріває раніше, а потім брали жіночі стеблини, які є значно грубіші і їх виривали разом з корінням. Конопляні стебла укладали після цього в «копи», щоб висохли, і молотили на полі. Потім відвозили додому і замочували в ставках, озерах, річках, де немає проточної води і вкривали камінням, намулом, дереном – це називалось «помок». Вже на цьому етапі виявлялась якість волокна, оскільки тривалість вимочування впливали на його колір і відтінки. Щоб перевірити чи готове волокно, його витягували з води і стеблину трощили пальцями, перевіряли як відходить кістриця.

Після промивання стебла сушили на сонці, рідше на печі чи в спеціальних спорудах. Тільки з добре висушеного стебла можна одержати легке і еластичне волокно. Потім стебла тіпали товстою палицею, прачем і навіть ціпом, терли на «терлиці», яка служила для очищення волокна на «чисте». Далі жмут волокна розчісували, завдяки чому воно ставало шовковистим і кожна волокнина була в одному напрямку. одночасно його поділяли на сорти: «повісмо» (прядиво) – найкраще за якістю, «миканка» – середнє, «клоччя» – залишок, з якого потім виготовляли мішки.

З одної ручки тіпаного волокна виходила «кукла» розчесаного. До кінця ХІХ ст. розчісували волокна дерев’яними гребенями, відомими ще з VIII ст., що був прикріплений до лави. А потім використовували щітку з кінського хвоста чи з щетини дикого кабана. Уже з ХХ ст. користувалися металевими щітками з набитими гвіздками. Готові волокна прив’язували до «кужілка» – палиця інколи з роздвоєними кінцями. Нитку скручували за допомогою веретена. Пізніше почали використовувати прядку, що значно полегшала працю жінки. Але в деяких селах використовували і веретено на ньому пряли вовну, бо нитка виходила м’якша, і прядку на якій пряли конопляне і лляне волокно. Щоб дістати тоншу і міцнішу нитку, волокно змочували слиною або мочили пальці у ваду.

Випрядену нитку просушували. Для цього використовували «мотовило». За допомогою нього обліковували випрядені нитки. Одиниця лічби – «пасмо» – це 30 або 60 ниток. Потім нитки знімали і переодівали на «козелець», який використовувався для змотування ниток у клубки. Далі пряжу снували – це найвідповідальніший етап, бо визначали довжину і ширину тканини. Снувати вміла не кожна жінка і «снівниця» не була в кожній хаті. Після цього нитки також прали, фарбували, вибілювали, золили і налагоджували ткацький верстат. На виставці показано горизонтальний верстат, найбільш поширений у др. пол. ХІХ ст. Його заправляли 3 найдосвідченіші жінки.

На виставці також можна побачити жіночий одяг, який складався з сорочки, обгортки, крайки, головного убору (хустини) та прикрас. Сорочка мала бути довгою і її ще прикрашали вишивкою, бо вважали, що вишивка захищає жінку від нечистого. Далі одягали обгортку і закріплювали поясом – крайкою.

Завершувало ткацький цикл – зоління. Для цього використовували жлукто (зільницю), яке виготовляли із стовбура дерева, тому воно дна не мало, а дно плели. У жлукто клали полотно або вже готовий виріб пересипали золою і заливали кип’ятком, зверху ще кидали розпечене залізо або підкову. Все це накривали ганчірками та кожухами на 12 годин. Білили полотно також на річці: били праником на камені або на кладці, промивали і розстеляли на сонці сушити.

Для прасування використовували рубель і качалку, а також «гало» – ядро виготовлене з неочищеного скла.

Упродовж століть вважалося, що жінка зобов’язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не була повноцінним членом громади. За народним повір’ям ткацтвом заборонялось займатись у п’ятницю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *